Що робити слідчому, якщо людина розповідає про примусове оголення, гомофобні образи та погрози розкрити її сексуальну орієнтацію? Як зрозуміти, що перед нами окремий епізод насильства чи частина ширшої практики переслідування? Чи можна довіряти свідченням, якщо через пережиту травму людина плутається в деталях? І як використати фото, відео та інші матеріали з відкритих джерел так, щоб вони мали доказову цінність?
Саме з такими питаннями працювали учасники «Лабораторії практичного досвіду: воєнні злочини та СОҐІ», яка 7 вересня відбулася у Полтаві.
На воркшопі зустрілися прокурори, слідчі, працівники оперативних підрозділів, адвокати та представники громадського сектору. Більшість із них мають професійний досвід у своїх сферах, однак раніше не працювали ґрунтовно з кримінальними провадженнями щодо воєнних злочинів.
Тому в центрі навчання були ситуації, з якими фахівець потенційно може зіткнутися у реальному провадженні: від першої розмови з постраждалою людиною до кваліфікації злочину, пошуку мотиву упередження, документування та перевірки цифрових доказів.
Побачити те, що може залишитися поза матеріалами справи
Сексуальна орієнтація чи гендерна ідентичність потерпілої людини може мати безпосереднє значення для розуміння мотиву та обставин злочину.
Наприклад, примусове оголення, приниження, гомофобні чи трансфобні образи, погрози аутингом можуть бути частиною цілеспрямованого насильства. Якщо такі дії повторюються, значення має вже не тільки кожен окремий епізод, а й можливий системний характер переслідування.
Саме тут результати навчання показали одну з найбільших змін. До воркшопу правильну правову логіку в кейсі з повторюваними епізодами примусового оголення та погрозами аутингом обрали 71,4% учасників. Після навчання — 100%.
Це один із показників того, що робота з практичними ситуаціями допомагає перейти від знання термінів до розуміння того, на що саме потрібно звернути увагу в конкретному провадженні.
Коли поведінка потерпілої людини здається «нелогічною»
Окремий блок «Лабораторії» стосувався того, що відбувається з людиною після травматичної події і як це впливає на її здатність говорити про пережите.
Людина може не пам’ятати послідовність подій, плутатися в деталях, повертатися до окремих фрагментів спогадів, замовкати або демонструвати сильні емоційні реакції. Для фахівця, який не розуміє механізмів травми, така поведінка іноді може виглядати як ознака ненадійності свідчень.
Але травматична пам’ять працює інакше.
Під час воркшопу учасники розбирали нейробіологічні механізми травматичного стресу, дисоціацію, фрагментарність пам’яті та реакції виживання. Окремо говорили про ризики вторинної травматизації, стигматизації та аутингу ЛГБТІК+ людей під час взаємодії із системою правосуддя.
Після навчання 100% учасників правильно визначили, що непослідовність розповіді чи труднощі з відтворенням деталей не можуть автоматично означати ненадійність показань. До воркшопу правильну відповідь дали 85,7%.
Змінилося й розуміння ролі самого фахівця. Частка учасників, які правильно визначили, що спосіб комунікації представника системи правосуддя безпосередньо впливає на готовність людини співпрацювати та на якість отриманої інформації, зросла з 81% до 94,4%.
Адже невдало поставлене запитання, тиск або недовіра можуть закрити людину саме тоді, коли від її свідчень залежить можливість встановити обставини злочину.
Фото в Telegram ще не є доказом
Інша частина роботи була присвячена OSINT — пошуку, перевірці та використанню інформації з відкритих джерел.
Учасники працювали з цифровою верифікацією фото та відео, встановленням джерела інформації, геолокацією, хронолокацією та метаданими. Окрему увагу приділили Berkeley Protocol on Digital Open Source Investigations та вимогам до цифрових доказів.
Тут також зафіксували помітний результат. До тренінгу ключовий критерій оцінки достовірності OSINT-доказу правильно визначили 76,2% учасників. Після — 94,4%.
Водночас саме OSINT став темою, яку учасники найчастіше хотіли б продовжити в наступних навчаннях. Серед побажань — більше практичної роботи та детальніше опрацювання Berkeley Protocol.
Коли за одним столом — різний професійний досвід
Одна з особливостей «Лабораторії практичного досвіду» — peer-to-peer формат.
Під час роботи учасників випадково розподіляли на малі змішані групи. Це давало можливість подивитися на один кейс із різних професійних позицій.
Слідчий може думати про те, які факти необхідно встановити. Прокурор — про перспективу доказування. Адвокат — про права та інтереси людини. Психолог — про її стан і здатність говорити про травматичний досвід. Правозахисник може звернути увагу на ризик дискримінації чи аутингу.
У реальному кримінальному провадженні всі ці перспективи зрештою мають зустрітися. Від того, наскільки фахівці розуміють логіку роботи одне одного, може залежати і якість документування, і безпека потерпілої людини.
Саме практичний формат учасники називали однією із сильних сторін навчання. У відгуках вони відзначали розбір реальних кейсів, можливість обміну досвідом та практичний досвід тренерської команди.
Що показали результати
До і після воркшопу учасники відповідали на однакові десять змістових запитань. Попри високий початковий рівень групи, середня частка правильних відповідей зросла з 88,1% до 96,7%. Після навчання за п’ятьма з десяти питань усі респонденти дали правильні відповіді.
100% учасників, які заповнили підсумкову анкету, оцінили корисність воркшопу на 4 або 5 балів із п’яти. 88,9%так само високо оцінили можливість застосувати отримані знання у своїй професійній роботі.
Один із учасників після тренінгу написав, що вже міркує, як використовуватиме отримане в адвокатській діяльності. Інша учасниця зазначила, що планує застосовувати нові знання у професійній роботі.
Для команди «Прожектора» важливими стали й критичні відповіді. Учасники просили більше часу на навчання, більше OSINT, глибше опрацювання Berkeley Protocol та більше практичних ситуацій. Прозвучала навіть пропозиція розширити одноденний формат до трьох днів.
Ці побажання стануть основою для наступних «Лабораторій».
Бо якісне документування воєнного злочину починається значно раніше, ніж матеріали потрапляють до суду. Воно починається з того, чи зміг фахівець поставити правильне запитання, побачити можливий мотив упередження, не сплутати прояви травми з ненадійністю свідчень, зберегти довіру людини та перетворити отриману інформацію на доказ, з яким можна працювати далі.
Саме ці навички ми продовжуємо розвивати разом із тими, хто працює з воєнними злочинами на практиці.
