Уявімо людину, яка пережила насильство і нарешті наважилася звернутися по допомогу. Вона приходить до поліції, юриста, психолога чи соціального працівника — і ще до того, як розповісти про сам злочин, мусить вирішити: чи безпечно тут сказати, хто я?
Чи не зміниться ставлення, якщо стане відомо про її сексуальну орієнтацію? Чи не доведеться пояснювати власну гендерну ідентичність? Чи залишиться ця інформація конфіденційною? Чи не почує вона у відповідь запитання, яке змусить замовкнути?
Для багатьох ЛГБТІК+ людей саме з цих питань починається шлях до правосуддя. А іноді на них він і закінчується.
11 вересня в Одесі ГО «Прожектор» провела четвертий воркшоп циклу «Гендерні студії» — «Ідентичність під прицілом: ЛГБТІК+ в умовах війни».
Цього разу тема викликала особливий інтерес. Реєстрацію довелося закрити раніше, оскільки кількість охочих перевищила можливості приміщення. Навіть після цього координатор продовжував отримувати повідомлення від людей, які просили долучити їх до заходу. Для тих, кому місця не вистачило, почали формувати окремий список очікування.
І вже під час самого воркшопу стало зрозуміло чому: три години, закладених у програму, виявилося замало.
Як далеко від жарту до насильства?
Перший блок провів Анатолій Цехович. Почали з базової термінології та коректної лексики, але швидко перейшли до складнішого питання: як звичайне упередження поступово створює середовище, у якому насильство стає можливим?
Стереотип. Недоречний жарт. Принизливий коментар. Мікроагресія, на яку ніхто не реагує. Мова ворожнечі. Соціальне виключення. Дискримінація.
Кожен окремий епізод може здаватися незначним. Проте саме накопичення й нормалізація таких практик створюють підґрунтя, на якому наступні, значно небезпечніші форми агресії вже не сприймаються як щось абсолютно неприйнятне.
Цей механізм учасники розбирали за допомогою «піраміди ненависті» та інтерактивної вправи «Де ми на піраміді?». Теоретичну модель накладали на український контекст і конкретні ситуації, намагаючись визначити момент, коли упередження переходить у дискримінаційну дію, а дискримінація — у насильство.
Для правоохоронця, юриста чи документатора тут є ще одне важливе питання: чому жертвою стала саме ця людина?
Побиття можна зафіксувати як побиття. Погрозу — як погрозу. Але якщо не звернути увагу на слова нападника, попередні переслідування, згадки про сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, можна втратити важливу частину контексту — можливий мотив упередження.
Коли звернення по допомогу теж здається ризиком
Другий блок провела психологиня Тетяна Грищенко. Тут розмова змістилася від поведінки кривдника до досвіду постраждалої людини.
Чому після насильства вона може мовчати?
Для ЛГБТІК+ людини звернення до поліції, лікарні, психолога чи соціальної служби іноді означає необхідність розкрити інформацію, яку вона роками приховувала.
І тоді до травми від самого злочину додається страх вимушеного камінг-ауту. Страх, що інформація стане відома родині, колегам чи роботодавцю. Побоювання осуду. Недовіра до поліції або суду. Попередній досвід дискримінації. Сором. Самозвинувачення.
Людина фактично зважує два ризики: залишитися без допомоги або звернутися по неї й наразитися на нову загрозу.
Саме тут особливо важливою стає перша реакція фахівця.
Одне некоректне запитання, припущення про особисте життя, недоречний коментар чи необережне поводження з конфіденційною інформацією можуть підтвердити найгірші очікування людини: тут небезпечно говорити відверто.
Тому коректна термінологія — це частина професійної компетентності. Від мови фахівця, його реакції та здатності працювати без упереджень може залежати, чи продовжить постраждала людина розповідь і чи залишиться вона в системі допомоги.
Чому людина може розповідати «непослідовно»
Окремо говорили про травматичну пам’ять.
Людина може не розповісти все під час першої зустрічі. Через певний час згадати нові деталі. Плутатися в послідовності подій. Говорити про надзвичайно тяжкий досвід майже без емоцій. Уникати окремих фрагментів або не мати слів, щоб їх описати.
Для непідготовленого співрозмовника така поведінка може здатися дивною або навіть викликати сумніви.
Але травма не зобов’язана вкладатися в логічну, хронологічну й емоційно послідовну розповідь.
Тому серед ключових принципів роботи з постраждалими залишаються безпека, конфіденційність, добровільність, повага до меж людини та збереження її контролю над тим, що, коли і в якому обсязі вона готова повідомити.
Стаття 161: що відбувається, коли справа доходить до права
Третій блок провела адвокатка Жанна Мішкевич. У центрі уваги опинилася стаття 161 Кримінального кодексу України та практичні складнощі, які виникають під час роботи зі злочинами, де може бути присутній мотив упередження.
Одна з ключових проблем — цей мотив ще потрібно побачити, належно зафіксувати й довести.
Саме тому значення можуть мати деталі, які на перший погляд здаються другорядними: що говорив нападник, чи були погрози раніше, чи згадував він сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність людини, чому обрав саме її, чи повторювалися подібні дії.
Якщо ці обставини залишаються поза увагою на початку, відновити їх пізніше може бути значно складніше.
Додатковою проблемою залишається латентність. Людина, яка не довіряє системі, може взагалі не повідомити про злочин. Або розповісти про напад, але приховати ту його частину, яка стосується сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності.
Так психологічний бар’єр безпосередньо впливає вже на юридичну площину справи.
Три години, яких виявилося мало
Цей воркшоп став одним із найбільш дискусійних у циклі «Гендерні студії».
Учасники ставили багато запитань, коментували кейси, ділилися власним професійним досвідом. Через це останній блок довелося завершувати в умовах жорсткого таймінгу, а частину дискусій — перервати.
Організаційно цього разу вдалося вирішити іншу проблему, яка вже впливала на попередні заходи циклу. Воркшоп проходив у безпечному приміщенні, тому повітряні тривоги не змушували переривати програму та переходити до укриття.
Після завершення учасників запросили на спільний обід. Саме цей елемент отримав особливо теплий відгук від тих, хто вже бував на попередніх «Гендерних студіях». Формальна програма закінчилася, а розмови — ні.
Водночас три години роботи без окремої перерви виявилися занадто інтенсивними. Це теж один із практичних висновків, який команда врахує під час планування наступних зустрічей.
Професійність починається з того, чи може людина вам довіряти
Після воркшопу ми отримали позитивні відгуки про зміст програми, роботу спікерів, організацію та можливість відкрито дискутувати.
Але, мабуть, найважливіший результат цієї зустрічі можна сформулювати простіше.
Коли ЛГБТІК+ людина після насильства заходить до кабінету поліцейського, адвоката, психолога чи соціального працівника, вона дуже швидко зчитує сигнали: тут мене вислухають чи оцінюватимуть? Моя інформація залишиться конфіденційною? Я можу розповісти все — чи краще частину приховати?
Від відповіді на ці питання іноді залежить значно більше, ніж комфорт розмови. Від неї може залежати, чи отримає людина допомогу, чи буде задокументований злочин і чи матиме вона шанс пройти шлях до правосуддя.
Високий попит на воркшоп показав, що професійна розмова про це потрібна. Для тих, хто хотів долучитися 11 вересня, але не зміг через обмежену кількість місць, ми формуємо список очікування.
Цикл «Гендерні студії» продовжується.
