У процесі євроінтеграції та реформування системи правосуддя Україна послідовно імплементує міжнародні стандарти у сфері захисту прав людини, зокрема принцип рівності та недискримінації, закріплений, зокрема, у ст. 24 Конституції України та ст. 2 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Особливої актуальності набуває забезпечення ефективного кримінально-правового захисту осіб за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності (СОГІ), а також належне розслідуваннязлочинів, мотивованих упередженням.
Міжнародні зобов’язання України, зокрема в межах Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, передбачають обов’язок держави забезпечити ефективне, неупереджене та повне розслідування, що узгоджується з вимогами ст. 2 та ст. 9 Кримінального процесуального кодексу України щодо завдань кримінального провадження та принципу законності. Неврахування ознаки упередження під час кваліфікації правопорушення може свідчити про неналежне виконання позитивних зобов’язань держави.
Незважаючи на наявність нормативної бази, зокрема Конституції України, Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України, правозастосовна практика свідчить про складність доведення мотиву ненависті та відсутність сталої практики його врахування за ознакою СОГІ.
Понятійний апарат СОГІ в праві та правозастосуванні.
Коректність термінології є необхідною передумовою належного нормативного регулювання та ефективного розслідування правопорушень, пов’язаних із дискримінацією. У міжнародному праві використовується абревіатура СОГІ (сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність), що охоплює дві взаємопов’язані категорії. Сексуальна орієнтація визначає спрямованість емоційного чи сексуального потягу особи, тоді як гендерна ідентичність відображає її внутрішнє відчуття належності до певного гендеру. Ці поняття широко застосовуються у міжнародних актах і практиці міжнародних інституцій.
В українському законодавстві термінологія щодо СОГІ залишається частково фрагментарною. Хоча Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» закріплює заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації, категорія гендерної ідентичності не завжди прямо відображена, що ускладнює правозастосування.
Важливим є розмежування понять дискримінації та мотиву ненависті. Дискримінація означає обмеження прав за певною ознакою, тоді як мотив ненависті є внутрішньою ознакою суб’єкта злочину, що впливає на кваліфікацію діяння. На практиці такі злочини нерідко кваліфікуються без урахування дискримінаційного мотиву, що знижує оцінку їх суспільної небезпечності та суперечить стандартам ефективного розслідування.
Додатково важливим є забезпечення конфіденційності інформації про сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність потерпілих, оскільки її розголошення може призвести до вторинної віктимізації та порушення права на приватне життя. У зв’язку з цим необхідним є дотримання принципу мінімальної обробки персональних даних.
Таким чином, чітке визначення термінології є ключовою умовою формування сталої правозастосовної практики та ефективного розслідування злочинів, пов’язаних із СОГІ.
Міжнародні стандарти захисту осіб за ознакою СОГІ та їх вплив на національну практику.
Міжнародно-правові стандарти захисту осіб за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності сформувалися в межах універсальної та регіональної систем захисту прав людини. Хоча окремого універсального договору у цій сфері не існує, принцип недискримінації закріплений у базових міжнародних актах. Зокрема, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права передбачає рівний захист прав, а практика Комітету ООН з прав людини поширює заборону дискримінації на ознаку сексуальної орієнтації.
На регіональному рівні ключове значення має Європейська конвенція з прав людини та практика Європейського суду з прав людини, який визнає дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації несумісною з положеннями статті 14 Конвенції. Суд також наголошує на обов’язку держав забезпечувати ефективне розслідування злочинів із можливим мотивом упередження, а невжиття відповідних заходів може становити порушення Конвенції.
Додатковими орієнтирами є Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи CM/Rec(2010)5 та документи ОБСЄ і ODIHR, які передбачають необхідність належної фіксації дискримінаційного мотиву, підготовки правоохоронців і активної ролі слідства у встановленні обставин злочинів ненависті.
Вплив цих стандартів проявляється у поступовій імплементації принципів недискримінації в українське законодавство та необхідності тлумачення національних норм відповідно до практики Європейського суду з прав людини. Водночас їх реалізація у сфері кримінальної юстиції залишається неповною, що зумовлює потребу подальшого вдосконалення.
Таким чином, міжнародні стандарти визначають правову рамку та орієнтири для належної кваліфікації, розслідування і судового розгляду злочинів, пов’язаних із дискримінацією за ознакою СОГІ.
Процесуальні особливості доказування мотиву упередження у кримінальному провадженні.
Доказування мотиву упередження у кримінальному провадженні є складним елементом встановлення суб’єктивної сторони правопорушення, що набуває особливого значення у справах, пов’язаних із СОГІ, оскільки впливає на правильну кваліфікацію діяння. Відповідно до ст. 91 Кримінального процесуального кодексу України доказуванню підлягають, зокрема, форма вини, мотив і мета, при цьому мотив, хоча і належить до факультативних ознак, у випадках злочинів ненависті має визначальне значення.
Денис Дрождей – юрист, експерт у сфері захисту прав людини.
Особливість доказування полягає у латентному характері мотиву, який встановлюється шляхом аналізу сукупності об’єктивних даних. До таких індикаторів належать висловлювання правопорушника, обставини вчинення правопорушення, вибір потерпілого, наявність попередніх інцидентів та інші ознаки дискримінаційної спрямованості дій. Водночас правозастосовна практика свідчить про формальний підхід, за якого належна оцінка мотиву часто відсутня.
Важливим є також належне документування доказів, оскільки втрата інформації про поведінку правопорушника ускладнює встановлення мотиву. Додаткові труднощі пов’язані з поведінкою потерпілих, які можуть утримуватися від надання повної інформації через страх стигматизації або недовіру до правоохоронних органів.
Практика Європейського суду з прав людини підкреслює обов’язок держави вживати всіх розумних заходів для встановлення можливого дискримінаційного мотиву навіть за відсутності прямої вказівки на нього. Таким чином, ефективне доказування мотиву упередження потребує комплексного підходу, що поєднує належну процесуальну фіксацію доказів, активну позицію слідства та врахування міжнародних стандартів у сфері прав людини.
Гарантії прав потерпілих та запобігання вторинній віктимізації.
Забезпечення прав потерпілих, гарантованих, зокрема, ст. 55 та ст. 56 Кримінального процесуального кодексу України є ключовою умовою ефективного розслідування злочинів, зокрема вчинених з мотивів упередження за ознакою СОГІ. У таких справах важливим є не лише встановлення обставин правопорушення, але й створення умов для реалізації процесуальних прав потерпілого без ризику повторної травматизації.
Вторинна віктимізація проявляється у формі психологічного тиску, дискримінаційного ставлення або розголошення чутливої інформації, що є особливо актуальним для представників ЛГБТКІ+ спільноти. У зв’язку з цим ключове значення мають забезпечення конфіденційності даних про сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, що узгоджується з вимогами ст. 32 Конституції України щодо захисту приватного життя, а також дотримання принципу недискримінаційної комунікації.
Практика Європейського суду з прав людини наголошує на обов’язку держави забезпечити ефективне розслідування із врахуванням можливого мотиву упередження та повагу до гідності потерпілих. Зокрема, у справах Identoba and Others v. Georgia та M.C. and A.C. v. Romania Суд підкреслив, що невжиття належних заходів для встановлення дискримінаційного мотиву та неналежне поводження з потерпілими можуть становити порушення Конвенції.
На національному рівні важливим є впровадження підходу, орієнтованого на потерпілого, що передбачає забезпечення безпечних умов для надання показань, врахування психологічного стану особи та доступ до правової допомоги. Водночас ці підходи в Україні реалізуються неповною мірою, що негативно впливає на ефективність розслідування.
Таким чином, гарантії прав потерпілих і запобігання вторинній віктимізації є невід’ємною складовою ефективного кримінального провадження та потребують як нормативного закріплення, так і практичного впровадження.
Висновки та пропозиції щодо вдосконалення законодавства та правозастосовної практики.
У результаті дослідження встановлено, що забезпечення ефективного кримінально-правового захисту осіб за ознакою СОГІ потребує системного вдосконалення як законодавства, так і правозастосовної практики. Міжнародні стандарти та практика Європейського суду з прав людини покладають на державу обов’язок забезпечити ефективне розслідування злочинів із можливим мотивом упередження. Зокрема, у справах Identoba and Others v. Georgia та M.C. and A.C. v. Romania підкреслено, що ігнорування такого мотиву може становити порушення Конвенції.
Аналіз національного законодавства свідчить про відсутність чітких механізмів врахування ознаки СОГІ при кваліфікації злочинів, що зумовлює формальний підхід до розслідування. Зокрема, ст. 67 Кримінального кодексу України передбачає вчинення злочину з мотивів расової, національної чи релігійної ворожнечі як обтяжуючу обставину, однак прямо не охоплює ознаку сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Водночас доказування мотиву упередження має латентний характер і здійснюється через аналіз непрямих доказів, однак відсутність уніфікованих методичних підходів знижує його ефективність. Важливим є також забезпечення прав потерпілих і запобігання вторинній віктимізації, що потребує впровадження підходу, орієнтованого на потерпілого.
З урахуванням викладеного доцільними є такі напрями вдосконалення: нормативне закріплення ознаки СОГІ як складової мотиву упередження, розробка методичних рекомендацій щодо його доказування, підвищення кваліфікації правоохоронців та впровадження підходу, орієнтованого на потерпілого. Важливим є також посилення взаємодії з правозахисними організаціями.Таким чином, розвиток кримінально-правового регулювання у цій сфері має здійснюватися з урахуванням міжнародних стандартів, практики ЄСПЛ та національних особливостей правозастосування.