19 серпня в Одесі відбувся третій воркшоп циклу «Гендерні студії» — «Чоловіки теж плачуть. Маскулінність у кризі: чоловіки на війні, у полоні, у суспільстві». Цього разу говорили про досвід, який часто залишається поза статистикою, кримінальними провадженнями й навіть усвідомленням самих постраждалих: сексуальне насильство щодо чоловіків під час війни.
«Терпи». «Не показуй страху». «Тримай себе в руках». «Чоловіки не плачуть».
Ці фрази багатьом знайомі ще з дитинства. З них поступово складається образ чоловіка, який має витримати, захистити, не показати слабкості й за будь-яких обставин залишатися господарем ситуації.
Але війна, полон і катування руйнують саме це відчуття контролю. А сексуальне насильство може бути навмисно спрямоване на те, що людина роками звикла сприймати як основу власної чоловічої ідентичності.
Що відбувається після цього? Чому чоловіки можуть мовчати роками? І що мають знати психологи, юристи, документатори та правоохоронці, щоб перша розмова після пережитого не стала для людини ще одним випробуванням?
Саме навколо цих питань будувався третій воркшоп циклу «Гендерні студії».
Маскулінність, якої нас навчають
Першу частину воркшопу почали з маскулінності та фемінності — не як набору «природних» рис, а як соціальних очікувань, яких людина навчається в родині, школі, медіа, культурі, релігії, армії та інших суспільних інституціях.
Уявлення про «правильну» чоловічу поведінку змінюються залежно від покоління, середовища, регіону, соціального становища і навіть історичного періоду. Небезпека виникає тоді, коли ці очікування стають жорсткими правилами: не бійся, не проси допомоги, не показуй вразливості, завжди контролюй ситуацію.
У контексті війни такі установки можуть серйозно ускладнювати переживання травми.
Чоловік, який зазнав сексуального насильства у полоні чи місці несвободи, нерідко оцінює пережите через власну здатність «захиститися». Якщо він не зміг чинити опір, виникають сором, самозвинувачення, страх осуду і відчуття, що разом із контролем над тілом було втрачено щось значно більше — статус, гідність або право й надалі вважати себе сильним.
Саме тому гендерний контекст має практичне значення для тих, хто працює з постраждалими. Якщо його не врахувати, можна пропустити важливі обставини злочину, поставити травматизуюче запитання або ненавмисно посилити сором людини, яка вперше наважилася говорити.
Три рівні мовчання
Чому чоловіки, які пережили сексуальне насильство, пов’язане зі збройним конфліктом, так часто не повідомляють про нього?
Під час воркшопу це мовчання розглядали на трьох рівнях: що чоловік думає про себе після пережитого; що, на його думку, подумають інші; і що може статися з його життям, якщо він розповість.
За кожним із цих питань стоять дуже конкретні страхи.
Сором. Почуття провини. Побоювання реакції партнерки чи партнера, родини, друзів. Страх стигматизації. Недовіра до правоохоронних органів. Побоювання розголошення. Відчуття, що розповідь про пережите назавжди змінить те, як його сприйматимуть інші.
До цього додаються особливості самої травми. Спогади можуть бути фрагментарними. Людина може уникати певних тем, емоційно дистанціюватися від пережитого або вперше заговорити про нього лише через місяці чи роки.
Відкладене розкриття не означає, що свідчення людини менш правдиве чи менш важливе.
Окремо говорили про одну з найбільш болісних форм самозвинувачення: «Я не чинив опору — значить, погодився».
Це хибний висновок.
У ситуації полону, катувань, погроз чи іншої форми примусу відсутність фізичного спротиву не дорівнює згоді. Завмирання, підкорення, відсторонення від власних відчуттів можуть бути автоматичними реакціями психіки на загрозу — способами вижити в ситуації, де вибору фактично немає.
Для фахівця це означає одне: поведінку постраждалої людини слід оцінювати в контексті травми, а не через уявлення про те, як вона «мала б» поводитися.
Коли чоловік усе-таки вирішує говорити
Одна з найбільш практичних частин воркшопу стосувалася першого контакту з людиною, яка наважилася розповісти про пережите.
Учасники розбирали кейси, аналізували фрази, які можуть нашкодити, та вчилися будувати розмову так, щоб вона не перетворилася на ще одну ситуацію втрати контролю.
Запитання «Чому ви не чинили опір?», «Чому не звернулися одразу?» або «Чому мовчали стільки часу?» можуть звучати нейтрально для того, хто їх ставить. Для постраждалої людини вони нерідко звучать як звинувачення.
Травмоінформований підхід пропонує іншу логіку.
Повага до меж. Відсутність тиску. Добровільність. Право людини самостійно визначати темп розмови, обсяг деталей і момент, коли вона готова зупинитися.
Головний орієнтир такої взаємодії — повернути людині те, що насильство в неї забрало: безпеку, вибір, контроль і відчуття власної гідності.
Для документатора отримання інформації справді важливе. Але жодне свідчення не варте повторної травматизації людини.
Чому чоловіки залишаються «невидимими» постраждалими
Окремий блок воркшопу присвятили системним бар’єрам, через які сексуальне насильство щодо чоловіків досі залишається значною мірою латентним.
Проблема не зводиться до того, що чоловіки «не хочуть говорити».
Суспільні стереотипи погано поєднують чоловічу вразливість із образом «справжнього чоловіка». До цього додаються страх вторинної віктимізації, недовіра до системи, психологічна неготовність свідчити та побоювання розголошення.
Водночас бар’єри існують і на боці тих, хто має допомагати.
Слідчий чи документатор може просто не розпізнати сексуальний компонент у катуванні. Фахівцеві може бракувати навичок етичного інтерв’ювання постраждалих чоловіків. Стереотипи можуть впливати на те, які запитання ставляться, які факти вважаються важливими і які епізоди взагалі потрапляють до матеріалів кримінального провадження.
У результаті частина злочинів залишається невиявленою або задокументованою лише частково.
Іноді за прогалиною у справі стоїть дуже проста причина: людину ніхто правильно не запитав про те, що з нею сталося.
Документування без тиску
Юридичний блок воркшопу був присвячений тому, як документувати сексуальне насильство, пов’язане зі збройним конфліктом, не перетворюючи постраждалого на джерело доказів за будь-яку ціну.
Ключовими залишаються інформована згода, конфіденційність, попередня оцінка ризиків, безпечне зберігання інформації та підхід, орієнтований на саму людину.
Свідчення постраждалого — важлива, але далеко не єдина частина доказової картини.
Значення можуть мати медичні документи, показання інших свідків або людей, які перебували поруч у полоні, фотографії та відео, цифрові матеріали, відомості про місця несвободи, дані про осіб, які там перебували, документи окупаційних структур та інша інформація, що допомагає відтворити обставини злочину.
Це особливо важливо у випадках, коли людина звертається через тривалий час і прямих фізичних слідів насильства вже немає.
Під час самого інтерв’ю перевага надається вільній розповіді та відкритим запитанням. Замість того щоб підказувати людині готову версію подій фразою «Вас зґвалтували?», фахівець може запитати: «Що відбулося далі?» — і дозволити самій людині визначити, що і в якій послідовності вона готова розповісти.
Якісне документування має встановлювати факти, зберігаючи при цьому суб’єктність і гідність постраждалої людини.
Дискусія, яку ми точно продовжимо
Третій воркшоп «Гендерних студій» став, мабуть, найбільш дискусійним за весь цикл.
Досить швидко стало зрозуміло, що люди в залі прийшли не лише слухати. Правоохоронці, психологи, юристи та представники громадського сектору ділилися власним досвідом, сперечалися, ставили незручні запитання й разом розбирали ситуації, для яких немає готових універсальних відповідей.
Це, мабуть, і стало одним із найцінніших результатів зустрічі.
Чоловіки, які пережили полон, катування та сексуальне насильство, досі залишаються однією з найбільш закритих і важкодоступних груп для системи допомоги та документування. Ми часто бачимо лише ту частину їхнього досвіду, про яку людина готова або здатна говорити.
Тому запитання «Чому чоловіки мовчать?» саме по собі вже недостатнє.
Варто поставити інше:
чи створили ми середовище, в якому чоловік може розповісти про пережите без страху втратити гідність, довіру близьких і контроль над власною історією?
Саме цю розмову ГО «Прожектор» продовжить під час наступних заходів циклу «Гендерні студії».
